Казочка про казочку

[vedmara]

Оригинал взят у riweth в Казочка про казочку

Тихий голос шепоче: “Чи ти тепер не жива?
Чи бриниш, як струна, як натягнута тятива?
Чи боїшся щурів, і крові, і висоти,
чи бува відбоялась ти?
Чи не сталося так, що твій біль тебе лікував?”

І, хоч зір мій — мара, туман, почорніле скло,
сонце сіло, а небо і спрагло і запеклось,
я тягну собі в лігво пісні і молитви
і казки, для живих, живим.
Проростають вони, і кожна — гнучке стебло.

Тихий голос мені співає таке і так:
“На обпалених пустирях поростуть міста.
Як дерева на голій вирубці, як трава.
І не раз, не два”.

Він співає мені, співає, мотив пливе.
Той, що завжди і всі підхоплюють із давен,
той, що в серці до смерті, як фото в записнику -
від утрат і брехні, наклепу, отрут і куль,
від того, що іще вполює усіх живих.

И еще
http://astradeni.livejournal.com/306945.html
http://nostradamvs.livejournal.com/530915.html
http://ya-miranda.livejournal.com/582993.html
http://mmavochka.livejournal.com/348740.html
http://ya-miranda.livejournal.com/584143.html
http://tikkey.livejournal.com/496876.html